на
IV літературний конкурс ім. Ю.К. Голобородька
на
тему «Творчість прозаїків, поетів та драматургів Херсонщини»
Автор:
Рощук
Анастасія,
учениця
7 класу Херсонського загальноосвітнього навчально-виховного комплексу № 48
Херсонської міської ради
Рідна Херсонщина… Скільки ж неймовірних,
талановитих людей виплекала земля таврійська на лоні неозорих первозданних
степових просторів… Тут народжуються такі ж душі людські – відкриті, вільні,
незалежні. Душі, які прагнуть серцем відчути життя і передати власні враження
іншим. А втілюються ці відчуття по-різному: чи за допомогою слова, чи фарби та
пензля, чи звуку. Здається, ніби чародій вичакловує сюжети, образи. Але
тільки-но придивишся – це ж щось близьке, рідне нам! А люди, які створюють їх живуть
поруч! І коли розумієш це, також
почуваєш себе причетним до цієї магії!
Немало
таких чарівників серед наших земляків: письменники, актори, режисери,
художники… Не перелічити тих, хто прославляв і прославляє нашу малу
Батьківщину. Зокрема, Херсонщина має багату літературну скарбницю.
Нещодавно мені до рук потрапила збірочка
поезій під назвою «Під крилом рідна земля» Анатолія Дунаєва. Спочатку я навіть
не знала нічого про автора: хто він і звідки. Коли почала читати, то зрозуміла,
що твори ці душевні, «теплі». Звісно, мені стало цікаво дізнатися щось про
поета, чиї твори мене так вразили. Виявилося, що Анатолій Михайлович народився у одному із сіл Херсонської області
– у Станіславі Білозерського району, про
яке згодом напише у поезії «Станислав»:
Пусть край родимый внешностью обычен,
Пускай селом зовется: Станислав –
Я каждый раз дорогою привычной
Спешу к нему, как в юности, стремглав!
На
степових просторах вбирав із дитинства пісні, які лунали у батьківській хаті –
тато й мама любили співати. Не обірвалася мелодія й тоді, коли пішов із життя
батько. Співали удвох – мама й син. Відтоді пісня завжди супроводжує Анатолія
Михайловича.
Навіть
тоді, коли доля, подарувавши крила, піднімає майбутнього письменника у височінь
(він стає льотчиком) мелодія долинає до небес. І вже після служби А.Дунаєв
присвячує себе служінню мистецтву.
Читаючи
поетичні твори, складається враження, ніби спілкуєшся безпосередньо із самим
поетом, який звіряє своєму співрозмовникові найзаповітніші таємниці та бажання. Ставлення
до Батьківщини, батьків, коханої людини – ось те, що щиро хвилює автора:
Есть три сестры, что самые родные
У них, троих, святая кровь,
И потому такие дорогие:
Отчизна, Мама и Любовь.
Невипадково
у цій поезії слова «Отчизна», «Мама», «Любовь» пишуться з великої літери.
Дійсно, для будь-якої людини рідна країна, мама з татом, кохання – це те, без
чого неможливо уявити життя. Це ніби поверхи одного будинку – тільки-но один
поверх буде погано збудований – все зруйнується. Так і людина: якщо не матиме
поваги до Батьківщини або до батьків, не матиме любові у серці, у такому
випадку, на мою думку, не може вважатися повноцінною.
Так,
свої відчуття від польоту, почуття, викликані побаченим, поет відобразив у
поезії «Під крилом рідна земля» (Погляд із польоту):
Під крилом моя рідна земля,
Де і затишок мій, і кохання...
Колисалась там доля моя,
Що омріяна в юності ранній!
Як
бачимо, любов до неба гармонійно поєднується у душі поета із любов’ю до рідної
землі, до коханої жінки, взагалі, до всього, що оточує. Ці почуття є
невіддільними одне від одного.
Зізнання
у любові до Батьківщини відображені у творах «Я народилась в Таврійському
краї…», «Єднайтесь, таврійці!», «Жива любов, жива», «Станислав». Тема
любові до Батьківщини пов’язана із іншими темами.
Поет
говорить через твори про те, що справжнє щастя неможливо відчути на чужині, за
межами рідної країни:
… Я краю не зможу свого залишать,
У небо чужеє злітати…
На рідній землі краще грудкою стать,
Чим пісню в чужині співати! («Краю не
зможу свого залишать»)
Тому ж, хто залишив Батьківщину, поет щиро співчуває. Він розуміє, що відчувають ці люди, які змушені
знаходитися у чужих краях:
Пригадається рідний вам калиновий край,
І серденько заниє – це той істинний рай!
(«Відлітають лелеки»)
Важливою для справжнього патріота є історична пам’ять. Саме про
важливість знання минулого своєї країни пише автор у поезіях «Зачекай, козаче»,
«Сурмить Україна», «Вклонюся тобі, ветеране». Пише із вірою у те, що Україна
буде сильною, вільною, квітучою. Про це подбають її діти:
Військо козацьке – надія і сила,
Повір, Україно, як мати синам –
Омріяну долю підніме на крила,
Що з вольної Січі судилася нам!
Поряд із любов’ю до Батьківщини є любов
до батьків. Зворушливі поезії Анатолій Михайлович присвятив мамі – Марії Ісаївни:
…Не все стирается в безбрежной
Судьбе людской, судьбе земной…
Ты для меня осталась прежней:
Красивой, доброй, дорогой! («Не все стирается»)
Поезіїї, присвячені матерям, сини яких
не повернулися з війни «Вірю я, мамо», «Не може повірити мати» наповнені болем
материнського серця. Все ж герой поезії «Вірю я, мамо», запевняє, що його
смерть недаремна, і майбутнє неодмінно буде світлим:
Та вірю я, мамо: зростиш ти онуків,
Зігрівши душевним теплом…
І будуть стрічання, і будуть розлуки
Й пісні за родинним столом.
Неодмінно
у життя кожної людини приходить кохання. Цьому неймовірному, багатогранному,
такому складному почуттю автор присвячує багато рядків («Вклонюсь тобі, омріяне
кохання», «Візьму тебе я в простір жайворовий», «Стежина долі», «Полечу у
світи», «Зорі кохання»)
Чи
можливо не мріяти про кохання? На це питання відповідає письменник у
поезії «Я б все віддав за зустріч очі в
очі…»
Я б все віддав за зустріч очі в очі
Де тільки б ми були і зорі вдалині…
О, доле люба, вищого не хочу –
Лиш подаруй таку щасливу мить мені!
Зустрівши кохання, виникає прагнення
подарувати коханій безмежне щастя:
Візьму тебе я в простір жайворовий,
Скупаю у ромашках польових,
Веселку подарую кольорову,
Щоб вічно грала у очах твоїх! («Візьму
тебе я в простір жайворовий»)
Поряд із темою кохання виникають образи
весни, юності, легкокрилих мрій («Весна», «Йду назустріч весні»):
Перше свято весни – перший подих весни!
Вже розкрились вуста проліскові…
Знов бентежно душі і приходять у сни
Мріїї світлі, жадані і нові! («Йду
назустріч весні»)
І вічна пам’ять про кохання, що
залишилося у юності, легкий, світлий сум
– ці дорогі серцю почуття відображені у творі «Иду по аллеям»:
Не торопясь, иду я по аллеям,
Как не спешат при встрече с дорогим…
Відтак, познайомившись із цими творами
Анатолія Михайловича Дунаєва, можу сказати: «Так! Земля таврійська багата на
таланти!». Дуже рада, що мені випала нагода доторкнутися до таких гарної ,
душевної поезії! І скільки ще таких безумовно приємних зустрічей чекає із
мистецтвом земляків!
